Потоп припиняється 1-8; птахи розвідують 9-12; вихід із ковчегу 13-22

1
Згадав Бог про Ноя, про всіх звірів і про всяку скотину, що були з ним у ковчезі, і навів Бог вітер на землю й води стали відпливати.
2
Джерела безодні й небесні загати замкнулись, і дощ із неба припинився.
3
Води ж стали раз-у-раз із землі відступати, і як проминуло сто п'ятдесят днів, опали;
4
і сьомого місяця, сімнадцятого дня (місяця) ковчег осів на горах Арарату.
5
А води опадали дедалі аж до десятого місяця, а першого дня десятого місяця стало видно верхів'я.
6
По сорока днях відчинив Ной вікно, що його був зробив у ковчезі,
7
і випустив крука, і той літав туди й сюди, поки не висохли води на землі.
8
Тоді він випустив голуба, щоб побачити, чи опала вода з поверхні землі.
9
Та голуб не знайшов місця, де вчепитися ногами, і повернувся в ковчег до нього, бо води вкривали ще поверхню землі.
Ной простягнув руку й узяв його до себе.
10
Ще сім днів почекав він і знову випустив голуба з ковчега.
11
І повернувся голуб до нього надвечір із свіжозірваним оливковим листком у дзьобі, тож і довідався Ной, що води з землі відплили.
12
Тоді почекав він ще других сім днів і випустив голуба, та цей уже не повернувся до нього.
13
На шістсот першім році свого віку, першого місяця, першого дня цього місяця, коли води висохли на землі, Ной зняв покрівлю з ковчега й глянув, - аж ось поверхня землі була суха,
14
а другого місяця двадцять сьомого дня земля ствердла.
15
Тоді Бог сказав до Ноя:
16
"Вийди з ковчега, ти, твоя жінка, твої сини й жінки твоїх синів з тобою.
17
Все живе, що з тобою, з усякого тіла, птаство, скотину, плазунів, що повзають по землі, виведи з собою: нехай кишать на землі, плодяться й розмножуються на землі."
18
І вийшов Ной із синами, з жінкою й з жінками своїх синів.
19
Усі звірі, всі плазуни, все птаство, усе, що рухається на землі, порода за породою, вийшло з ковчегу.
20
Тоді Ной спорудив Господеві жертовник, узяв усякого роду чистих тварин і всякого роду чистих птахів і приніс усепалення на жертовнику.
21
Господь почув лагідний запах і сказав сам до себе: "Не проклинатиму вже більше землі через людину, бо помисли людського серця злі вже з молодощів, і не губитиму ніколи всього, що живе, як то я вчинив був.
22
Покіль земля землею, - сівба й жнива, холод і спека, літо й зима, день і ніч не перестануть більше бути."